КРМ №2 Два фургони. Марина Левицька.

Є одне поле: воно широке, трохи схилене на південь і тулиться біля довгого пагорба, що збігає у потаємну зелену долину. Її кутають щільні зарості глоду та ліщини, крізь які помережано шипшину та жимолость. Вранці долини овіває легенький бриз – ледь-ледь собі цілує повітря солоною свіжістю Ла-Маншу. І таке це повітря справді чудове, що присядеш там – і можна подумати, що в раю. А в полі стоять два фургони: чоловічий фургон і жіночий фургон.

Насправді йому щойно виповнилося сорок п’ять років. У свій день народження він подивився у дзеркало і знайшов іще дві сиві волосини на голові, які одразу ж вискубнув. Не дивина, що його волосся порідішало. Скоро йому доведеться здатися сивині, коротко підстригтися, сховати гітару, змінити мрії на компроміси і почати хвилюватися про пенсію. Що сталося з його життям? Воно просто втікає, як пісок у пісочному годиннику, як гора, яку змиває в море.

Втрати – це важлива частина людського існування… навіть коли ми йдемо вдалину довгим тужним шляхом невідомо куди, то завжди щось залишаємо за собою.

- У поезії жіночої білизни завжди є значення. Як цвіт, що падає з дерева, коли наближається літня спека… як хмари, що розтають удалині…

Виправдовувати надії батьків досить важко навіть тоді, коли знаєш, на що вони надіються.

Я глибоко вдихнула. Повітря – таке солодке, таке англійське. Це було повітря, яким я мріяла дихати; насичене історією, але легке, як … ну, як щось дуже легке.

Вона любить транслювати свою точку зору з усіх питань, хоча загалом слухати там нічого.    

На полуничному полі значення має лише ієрархія при підрахунках.

Свічок нема, але пізніше будуть зорі.

Аромат кожної страви вражає його, як релігійне чудо, його тіло тремтить готовністю, він неймовірно голодний.

Їй усе важче приховувати чи змінювати смак полуниць, аби вони краще лягали на душу збирачам.

Сонце, мабуть, уже встало кілька годин тому. В повітрі ще була свіжість і висів серпанок, той мякий туман, який обіцяє теплий день попереду. Знаєте такі ранки, коли ви прокидаєтеся повні щастя від того, що живі? Я чула спів птахів і блеяння  овець, і ще один звук вдалині, солодкий, радісний звук. Церковні дзвони. Мабуть, неділя.

Коли пишеш історію, можна самій вирішувати, як вона закінчиться.

Таке відчуття, що в цього міста зупинилось серце. По суті, воно нагадує йому Донецьк: лінтюхи без роботи тусуються на вулицях, п’ють, жебрають, просто витріщаються. Забагато чужинців, таких як він, у пошуках того, чого нема, в очікуванні кращої долі. І весь час – гнітюче скреготіння моря на задньому плані і жалюгідні крики чайок.

.. коли йому було сімнадцять, це були соціалістичні часи, і подорожувати можна було тільки всередину самого себе.

В чоловіках дратує те, … що ти роками шукаєш гарного, а потім з’являються два зразу.  

Як важко поламати старі кордони, і як легко встановити нові.

Що відбувається з його країною? Вона стає пустирем для людей.

Я рано прокинулася в своїй біло-блакитній мансардовій кімнаті, сповнена сподівань і збудження, бо нарешті я побачу Лондон, місто моїх мрій, але особливо тому, що побачу його з ним.

Я почала благати жінку в віконці, пояснила, що мій паспорт украли, що мені потрібен новий. Але вона була з тих, хто дметься й бундючиться, ніби говорити з людьми надто виснажливо.

… всі проблеми можна вирішити, якщо підходити до них з терпінням і методично.

В Україні можна все життя пропахати і лишитися ні з чим. Можна пропахати все життя і лишитися мертвим у ямі, засипаним вугільним обвалом.

Не досить людей усвідомлюють, яка звитяга – яка самотня звитяга – потрібна, аби викорчувати себе з того закинутого міста на задвірках невизнаної республіки, яка насправді ніщо інше, як смуга селищ із півдесятком маленьких містечок, небезпечно затиснених між східним берегом річки Дністер та західним кордоном України.

- Рабство починається, коли серце втрачає надію… Надія – перший крок до свободи.

Коли дорога роздвоюється, яку обереш, такою і йти.

… коли зливаєш сортир капіталізма, все гівно тече на тих, хто під тобою.

-       Куди ж ти поїдеш? – запитала я.

Він знизав плечима.

-       Завжди щось є. Дороги. Аеропорти. Електростанції. Землю завжди атакують.

… тільки тоді, коли дістаєшся до місця призначення, виявляєш, що дорога все-таки там не закінчується.