Шпільрейн, або дитина

Зигмунд Фройд стверджує, що, окрім потягу до життя, людську психіку також скеровує потяг до смерті.

Швейцарія, її позірний спокій та неспішність, її сентиментальна ідилія була для неї природним місцем призначення.

Їхні зустрічі вона називала словом “поезія” (“Poesie”). Poesie – це не стан, а процес, який має чіткий час і простір: “Минулої середи у нас із моїм другом була найніжніша поезія” (die zaertlichste Poesie); після якоїсь із “поезій” вона пише вірші.

“Я хочу бути жінкою і матір’ю, а не способом добре провести час”. “Жоден біль не є для мене нестерпним, жодна жертва не є завеликою”.

Філософія філософа є його автобіографією, вважав Ніцше; у такому разі “Деструкція” є замаскованою автобіографією Сабіни Шпільрейн.

Жертва – це спосіб “становлення через деструкцію”, де руйнується не сам герой, а його замінник. “Туга за смертю” є найчастіше “тугою за тим, щоб померти в любові”.

Сенс кохання – “перетворення “я” на “ми” (“Umwandlung des Ich in ein Wir”). “Там, де панує любов, вмирає “я” – найтемніший деспот”. “У любові розчинення “я” в коханому є водночас найсильнішим самоствердженням, новим життям “я” (Ichleben) в особі коханого”.

“Жодна зміна не може відбутися без знищення (Vernichtung) старого стану речей”. Добра максима для індивідуального життя, жахлива максима для життя колективного, як згодом засвідчить історія.

Головна тема Сабіни – син, дитина, “породжена істота”.

На цьому світі є люди, які найбільше в житті прагнуть влади; є ті, які найбільше прагнуть любові. Між ними завжди буде конфлікт. Перші живуть в ілюзії, що влада принесе їм любов. Що завдяки владі вони змусять інших любити себе. Другі живуть в ілюзії, що любов принесе їм владу. Що закохавши в себе людей, вони заволодіють ними. В обох випадках на людей чекає пастка, бо любов і влада – речі несумісні. Якщо маєш владу, разом із нею отримуєш ненависть інших. Якщо маєш любов,  разом із нею отримуєш непокору інших. Бо любити іншого – означає терпіти його  непокору. Жертвувати собою заради волі іншого, заради його небажання коритися волі твоїй.

Син є щє менш довільним, ніж чоловік, якого кохаєш. Від чоловіка  чи коханця можна відмовитися, “замінити” його іншим; від сина – ні.

Юнг був, безсумнівно, таким об’єктом пристрасті: у Сабіниному щоденнику кохання до нього переміщується з ненавистю і відторгненням. “Я люблю його й ненавиджу його”.   

Кохання у Сабіни – це не пошук уже знайомого, а шокове розчинення у незнайомому та новому.

Але життя – це не тільки процеси роз’єднання, розплетення та розв’язування; воно також є процесами зв’язування, сполучення, магнетичного тяжіння, копуляції та капітуляції.

Жозеф де Местр писав про те, що “всі ми прив’язані до престолу Всевишнього гнучким ланцюжком, який утримує нас, не поневолюючи.

Une chaîne souple, qui nous retient sans nous asservir.

КРМ № 1 "Далекі близькі". Володимир Єрмоленко

КРМ - це книги рідною мовою. Рідною мовою є українська мова.

Ролан Барт & Володимир Єрмоленко

 “Нам завжди не вдається говорити про те, що ми любимо”.

“Я не в траурі. Мене захопила печаль. (Je ne suis pas en deuil. J’ai du chagrin)”

Траур – це подорож, що має початок і кінець.

“Печаль” – це коли враження з минулого приходять самі собою, несподівано стукаючи в двері, як невідомі бездомні. Приходять, не питаючи дозволу, і йдуть так само, не питаючи дозволу, без попередження.

Печаль, на відміну від трауру, закрита в собі, без будь-якої надії на зовнішю допомогу. Печаль не зменшується і не збільшується. Вона завжди однакова.

Мислення – це завжди пошук товариства. Майже завжди – товариства у минулому.

“Я безповоротно  виключений з моєї сучасності – відкинутий, усіма моїми фібрами, з Історії, що тепер твориться, відісланий пристрасно, відчайдушно, до Історії скасованої, до минулого. Я не люблю і не розумію нічого актуального, я люблю і розумію неактуальне; я проживаю Час як деградацію Цінностей”.

У ці роки Барт стане ретельним и вірним адептом “полікарпізму”, сприйматиме себе як анахронічну ін’єкцію минулого в нинішню епоху. Сприйматиме себе за громадянина ХІХ століття.

Романи – це “говоріння про тих, кого ми любимо”, parler des autres qu’on aime.

Дієслово aimanter, “магнетизувати”, є таким близьким до aimer, “любити” – аж до імеників: aimant, “магніт” – це майже amant, коханець, закоханий.

Дерріда в одному з інтерв’ю говорив про те, що єдиною частиною людського тіла, яка по-справжньому не старіє, є очі.

Прагнення нового життя, vita nova.